Тарас Іщик – людина, 
яка створила обличчя нової армії 

Серед вибухів, поту й втрат війни народжується не лише нова українська армія, а й її нове обличчя. Його творить молодший сержант Тарас Іщик –дизайнер і пластун, випускник Львівського поліграфічного коледжу, спеціальності «Видавнича справа і редагування».

Його не покажуть у репортажах з передової, але роботу Тараса бачать усі: у кожному шрифті ЗСУ, у кожному логотипі, під час кожного вшанування загиблих.

«Якщо маєш можливість щось змінити – треба брати й змінювати. Бо завтра її може не бути», – впевнений військовий.

Тарас пішов до війська добровільно, як і тисячі інших. Ще у 2021-му він мав відчуття, що щось буде.

«У 2021-му було відчуття: щось буде. Не істерія, але розуміння – краще бути зі зброєю, ніж тікати», – вважає Тарас Іщик.

На момент повномасштабного вторгнення Тарас уже був у резерві. Але швидко помітив: армії не вистачає чогось важливого. Не техніки, а чогось візуального, зрозумілого, сильного. Того, що стане впізнаваним символом спротиву.

Так і почалася історія брейдингу ЗСУ. Сьогодні кожен, хто стежить за військовими сторінками чи бачить офіційні документи, точно натрапляв на роботу Тараса Іщика.

Він створив:
- шаблони для нагород, грамот, постів, білбордів, логотипів; 
- стиль Telegram-каналу Головнокомандувача.

«Дизайн – це не прикраса. Це остання стадія планування. Якщо він не працює – значить, попередні кроки були хибними», – каже Тарас.

Для Тараса дизайн – це щось більше, ніж зовнішній вигляд. Це частина великої справи. Частина ритуалу, який формує нашу пам’ять.

«Ритуал – це не лише присяга чи похорон. Це й візуальна культура, яка формує пам’ять», – наголошує військовослужбовець.

Сьогодні Тарас працює над ще одним важливим проєктом – українською військово-меморіальною культурою. До цієї справи долучилися архітектори, скульптори, геральдисти.

«Ми маємо знати, як виглядає військовий меморіал. Як виглядає гідність. Це важливіше, ніж просто логотип», – переконаний Тарас Іщик.

Йдеться не лише про сьогодні. Йдеться про те, що залишиться після війни, а це гідна пам’ять, гідне вшанування наших військових і їхнього подвигу.

Окреме місце у житті Тараса займає Пласт. Саме ця організація сформувала в ньому характер, навчила працювати з людьми й відповідати за свої дії.

«Пласт – це модель мікросуспільства. Він навчив ініціативі, організації, розумінню обов’язків. Це дало мені багато як у ЗСУ, так і в професії», – ділиться Тарас Іщик.

На службі він зустрів багато різних людей. Але вважає, що не слова створюють довіру.

«Деколи вистачає п’яти хвилин. А інколи – одного вчинку. Людина або з тобою – або ні. В армії важче: ви довго разом, мусиш вчитись зживатись. Але головне – залишатись людиною», – наголошує військовий.

Що можуть робити інші?

«Розуміти, що армія – це не "вони". Це "ми". Усі. Просто на своїх місцях. Хтось зі зброєю, хтось з пензлем, хтось – із словом», – додає Тарас Іщик.

І вся суть у єдності. Кожен може докласти своє, незалежно від того ким він є.

Для підростаючого покоління Тарас також дав поради.

«Не бійтеся експериментувати. Слухайте себе. Ми не вчимося для батьків чи для оцінок – ми вчимося для себе», – переконує військовий.

Тарас сам пішов шляхом змін. І це нормально. Колись він був просто студентом, а сьогодні дизайнер з великим бекраундом.

Викладачі Львівського поліграфічного коледжу згадують Тараса як рішучого, ініціативного й розумного. Він легко міг об’єднати навколо себе однодумців для реалізації якогось задуму і впевнено довести справу до кінця. У Тараса була чітка громадянська позиція й аналітичне мислення. Його диплом був про Пласт.

Одна з викладачок, Надія Шимечко, з теплотою пригадує:

«Тарас – це особлива розмова. Начитаний, добре говорить і хороший оратор. Тоді було дві групи редакторів. Потім він не пішов відразу до академії. Лише цього року закінчує бакалаврат».

Історія Тараса Іщика – це приклад того, як можна бути корисним країні не лише зі зброєю в руках, а й через свою професію, талант і внутрішню позицію. Його шлях доводить: кожен може змінювати щось навколо, якщо не боїться брати відповідальність.


Підготувала Альона Войцеховська, студентка спеціальності «Журналістика»