Портман Гліб Олексійович «Озз»

Народився 5 серпня 2003 року у Львові в родині військовослужбовця та вчительки. Про дитинство своє розповідає досить коротко: «Цікавого там мало. Дитинство проходило максимально стандартно, як і у більшості дітей того часу». Навчався в одному з львівських ліцеїв, кілька років займався бальними танцями, тайським боксом та був досить активною дитиною.

Після 9 класу вирішив вступати до Львівського поліграфічного фахового коледжу на спеціальність «Товарознавство та комерційна діяльність». Каже, що вступив туди, куди взяли, але про свої роки навчання у нашому закладі згадує тільки з теплом на душі. Особливо вдячний двом викладачам: Гривняк Оксані Ігорівні та Дмитріву Павлові Андрійовичу: «З Оксаною Ігорівною можна було порозумітися завжди. Вона стібалась з мене, я стібався з нею, бо з неї стібатися не можна було, – з посмішкою розповідає Гліб. – А найкращі спогади – це, напевно, пари Павла Андрійовича, історика. Специфічний дядько, але класний». У 2020 році відрахувався з коледжу та вступив до Львівського державного університету внутрішніх справ на психолога.

24 лютого 2022 року зустрів так само, як і більшість українців. Будучи 18-річним хлопцем, не злякався, а відразу почав діяти. «Наважуватися не було на що, це ж тільки початок, емоційне піднесення. Розумію, що торба, розумію, що просуваються до Києва і досить впевнено, а значить, щось там робити потрібно», – згадує хлопець. Оскільки батько Гліба – військовий, то він був навіть за те, щоби син теж пішов воювати, а от мама, звісно, хвилювалася: «Проте вона вже давно змирилась з тим, що якщо у мене є якась ідея, то я її обов’язково виконаю або виконаю, просто з кимось посварившись». 7 березня 2022 Гліб вступив до лав 125 бригади Львівської ТРО.

Про свої перші дні у війську відгукується так: «Спершу я потрапив у батальйон, сформований з “малих”, хлопців від 18 до 22 років – це було більше схоже на дитячий табір. Потім вже перевівся в інший батальйон, де і надалі проходив службу, то там, так, постійні навчання». У своєму батальйоні Гліб був сапером. Хоч спочатку думав, що такі сапери, як він, довго не живуть, однак вжився в цю роль.

У його спогадах яскравими промінчиками залишаються побратими. Виїжджаючи на завдання, вони піклувалися один про одного, як рідні: «Банально, командир мого відділення – дядя Юра, Юрчик, як ми його називали. Це 50-річний старий двометровий десантник, який виглядає доволі страшно та здається агресивним. Але ось ситуація, коли я йшов на вихід, на задачу, то повертався, а він невідомо звідки міг каву зробити, наприклад, або щось поїсти. Власне, не сухпайки, а картоплю посмажити, умовно, ще щось. Просто він знає, що мені хочеться, і найголовніше, що це все було навзаєм». У тому ж батальйоні Гліб взяв собі позивний Озз, на честь Оззі Осборна – англійського рок-музиканта, вокаліста гурту «Black Sabbath».

У грудні 2022 року хлопець потрапив у полон під час штурму села Красна Діброва, що на Луганщині. Хлопці воювали у нерівному бою, оборона їхньої позиції тривала доти, доки у них були боєкомплекти. Тоді Гліб і отримав своє поранення. Про взяття в полон згадує важко, здебільшого переповідає слова побратима, оскільки сам внаслідок контузії пам’ятає мало. Спершу вивезли в якийсь гараж чи підвал, де їх допитували і надали яку-небудь медичну допомогу: «Свині іноді хочуть допомогти, але вони не знають нічого з тактичної медицини». Усі особисті речі хлопців росіяни вкрали, ледь не зчиняючи бійку за якийсь годинник чи іншу дрібницю. Потім їх завезли до однієї з луганських лікарень, де допомогу надали кращу, а пізніше вже – у Суходільську виправну колонію №36.

У полоні хлопець перебував більше року, його звільнили 4 січня 2024 року. За цей час він сильно схуд, а травмована рука не мала належного догляду. «У мене був апарат зовнішньої фіксації кістки, який за нормальних умов має стояти пів року, а у мене він протримався цілий рік, доки сам не випав. Рука запалилась і почала гноїтись. Чи боліла? Коли ми лягали спати, біль був настільки сильний, що неможливо було дихати. Кожен вдих рухав тіло і відповідно – руку», – поділився Гліб в одному зі своїх інтерв’ю. Незламний хлопець згадує, що часто йому снилось звільнення: «Ніхто з полонених не знає, як це відбувається, але всім це сниться і максимально реалістично». Вже будучи на території України, він не міг повірити, що це не сон. Перший час перебування на Батьківщині провів на реабілітації неподалік від Полтави.

Навіть у найтемніші хвилини, коли здавалось, що людяність навколо вимерла, він тримався. Бо мав щось більше, ніж страх. У нього була не одна причина жити, а цілий список: батьки, друзі, побратими, надія. «Там мене мотивували хлопці, які були біля мене, які підтримували і не давали з’їхати з глузду. Тут мене мотивує те, що відбувається навколо. Тобто потрібно так чи інакше триматися в купці і збиратися далі, продовжувати службу. Тому що, а хто? Якщо цього не зробити, то більшість тих, хто хотіли, вже роблять і так все можливе. Цього не дуже достатньо. А більшості просто начхати. Мені в принципі також начхати, проте дуже не хотілося б, щоб ми просто втратили все через власне чиюсь байдужість», – задумується Гліб.

Незважаючи ні на що, Гліб далі має мрію. Звичайно, вона пов’язана із нашою перемогою, але, як він сам сказав: «це вже загально і нецікаво». Ще до початку повномасштабного вторгнення хлопець мріяв про роботу у сфері психології, свій власний кабінет. Зараз же на це питання він відповідає так: «Іноді хочеться забути про все і поїхати жити десь на Кубу. Курити сигари і дивитися, як смішно одягнені чоловічки ходять навколо тебе і говорять щось смішною, незрозумілою мовою».

Станом на сьогодні, у хлопця залишилась остання операція з відновлення руки. Жартуючи, показує шрам, з якого потім хоче зробити тату крокодила, щоб не було так сумно. Він активна особистість, разом зі своїми знайомими проводить військові вишколи для молоді, де сам навчає саперській справі. Після останньої операції хоче переводитись в іншу бригаду, там теж планує бути сапером.

У темряві людина або згасає, або світиться ще яскравіше. Гліб обрав друге. Він пройшов усе, що тільки можна було пройти — і залишився собою. Цілеспрямований, добродушний, відкритий, уважний, дбайливий до оточення, надійний. І, чесно, я не знаю нікого настільки світлого, як він. Це та людина, з якої хочеться брати приклад.


Підготувала Олександра Рибченко, студентка спеціальності «Журналістика»