«Дуже люблю Україну»
Історія добровольця
Максима Колотила
Максим Колотило народився у Львові 26 лютого 1999 року. У 2018 році закінчив Львівський поліграфічний коледж, згодом навчався у Львівському торговельно-економічному університеті. Із 24 лютого 2022 року Максим – доброволець Сил оборони України. Ми розповідаємо історію про те, як можна зустріти перший день повномасштабного вторгнення за переглядом аніме, а вже за кілька годин бути готовим змінювати хід історії. Це історія про сміливу, в першу чергу, людину, адже, як зазначає Максим, «усі військові – такі самі люди, зі шкіри та плоті».
До поліграфічного коледжу Максим вступив за ініціативою батьків. Під час навчання зазвичай спілкувався зі студентами інших спеціальностей і зазначає, що з деякими досі підтримує контакт, попри те, як життя розкидало всіх по світу. Із викладачів згадує Оксану Гривняк – у перші дні повномасштабного вторгнення вона приносила добровольцям у гуртожиток їжу та була особливо залучена.
«Зі студентських років найкраще – то витягувати англійську мову й найліпші моменти життя. Не вживати алкоголь чи наркотики, а саме проживати. Більше тусуватися з людьми, після пар виходити гуляти»
Максим із теплом згадує і те, як почав займатися музикою. Усе формувалося поступово: від жартівливого стилю «Братів Гадюкіних», іронії над повсякденністю та підліткової романтики – до бажання створювати щось власне, а вже потім – до текстів про війну та життя в незвичних умовах.
«Під час війни все стало серйознішим. Мушу вплітати цю тему в тексти, бо вона резонує зі мною. Війна почалася, коли мені було 22. Зараз підліткове вже, на жаль, не відгукується»
Від гаража, який дістався у спадок від дідуся, – до формування власного гурту. Максим порівнює свій гурт із командуванням підрозділом: говорить про важливість ініціативності, командної роботи і про те, як важливо не перетягувати ковдру на себе. Усе це дало цікавий досвід, однак із початком повномасштабного вторгнення музичну діяльність довелося призупинити.
«Я боявся не встигнути – і не встиг. Усі ці виступи, налаштування обладнання – ціла наука». Та навіть попри втрачений час, після завершення війни він має мотивацію повернутися до музики. У якому складі – невідомо. Можливо, це буде гурт із військових. Час покаже.
24 лютого Максим зустрів о шостій ранку після двох-трьох годин сну. Прокинувся від дзвінка зі словами: «Почалася війна». Після цього діяв швидко й усвідомлено: чим раніше мобілізуємося, тим менше часу в росіян буде, щоб зайти вглиб країни. Максиму пощастило мобілізуватися того ж дня – що було нелегко, бо охочих боронити країну було дуже багато.
Перші дні у війську були туманні: самостійна підготовка, лише теоретичні знання, «дідівщина» – реалії того часу. Неприємні, неочікувані, складні, проте реальні. Тоді ще мало хто розумів, що це за війна. Та рятували ситуацію побратими.
«Вони – найкращі. Молоді хлопці, які бралися за будь-яку справу. Треба було там побувати, щоб відчути це братерство та колосальну підтримку. Суспільство гуртувалося в ті перші дні. Було багато допомоги від людей, від бізнесу, ресторацій. Усе це виникало само собою – завдяки ініціативі небайдужих, родичам, меценатам»
З часом Сили оборони України зуміли стабілізувати ситуацію. Звісно, не все стало ідеальним. І досі є багато потреб, які закривають звичайні люди й волонтери. Як зазначає Максим, найкраща подяка – це активна участь, постійні донати, поширення інформації, а не порожні слова і бездіяльність.
«Дуже люблю Україну. Є люди, яким вона справді потрібна. А тим, хто не дотичний і лишається бездіяльним, мені нічого сказати. Впадемо ми – впадуть усі наступні країни», – підсумовує Максим.
Підготувала Софія Зленко, студентка спеціальності «Журналістика»
