«Встигнути на війну». 
Історія добровольця 
Степана Батейка

Степан Батейко народився 16 серпня 1985 року у Києві. У віці 15 років переїхав до Львова на навчання у Львівському поліграфічному коледжі. Степан вирішив вступати на друкарське виробництво, бо виріс у родині поліграфістів — цією справою займались і мама, і тато. Спочатку Степан розглядав різні варіанти, сподівався, що, можливо, з’явиться інший напрям або талант. Та коли цього не сталося, вирішив не шукати далеко — поліграфія була поруч усе життя.

Під час навчання найбільше виокремив вплив Михайлини Іванівни. Вона була не тільки чудовою фахівчинею в галузі друкарства, а й турботливою кураторкою, яка завжди підтримувала.

«Михайлина Іванівна - це без перебільшення друга мама. А якщо казати про одногрупників, то з одним другом ми потоваришували настільки, що я хрестив його дитину. І тепер уже моїй похресниці 19 років. Я проводив з нею кожен її день народження, крім 2015 року, коли вперше поїхав на війну.»

Після закінчення коледжу Степан вступив до Української академії друкарства на спеціальність «Технолог поліграфічного виробництва». Після другого курсу перевівся на заочну форму навчання й паралельно працював за спеціальністю в поліграфії – рік помічником друкаря, а надалі вже друкарем. Сьогодні Степан має 10 років стажу в поліграфії.

«Навчання у Львові дало мені національну ідентичність. До цього, як і мої друзі в київській школі, я не мав такої свідомості. Раніше особливо не цікавився історичними подіями, а за п’ять років у Львові побачив зовсім інший світ. Збагнув національну ідею, яку тут набагато більше цінують, як і саму Україну.»

Рішення піти захищати країну Степан прийняв у 2014 році під час активної участі в подіях на Майдані.

«Хоч я і мешкав у Києві, міг би приходити туди зранку й бути до вечора. Але я настільки загорівся ідеєю, що буквально жив там. Додому приїжджав 2-3 рази на тиждень помитися.»

Свій позивний отримав ще на Майдані і за кілька років до цього, коли проявляв на роботі в Києві націоналістичні погляди. Одного дня, коли Степан прийшов на роботу, побачив на робочому місці напис «Бендера». Дуже обурився через неправильне написання, тому взяв маркер і виправив літеру «Е» на «А».

Першу військову підготовку, створену на базі добровольчого руху, Степан отримав одразу після перемоги Майдану. Він називає її «ширмою», оскільки на той момент Внутрішні війська просто перейменували в Національну гвардію, а
по суті нічого не змінили – людей, які стояли проти активістів на Майдані, просто перевдягнули в іншу форму і переназвали. Активісти ж оголосили, що будуть формувати справжню Національну гвардію. У першому батальйоні було близько 500 майданівців, серед яких і Степан.

«З телебачення приїжджали, знімали інтерв’ю, а потім роз’їхалися і нам сказали йти в намети, сидіти собі. За два тижні вистріляв своїх перших шість бойових набоїв, тримаючи автомат до того тільки на уроці ДПЮ, якраз у поліграфічному коледжі», – розповідає боєць.

Коли росія спершу анексувала Крим, а пізніше розпочала війну на Донбасі, Степан зрозумів, що це так просто не закінчиться. Зіткнувся з труднощами знайти підрозділ, до якого можна було доєднатися. Оскільки він не проходив строкову службу, а охочих стати до лав ЗСУ було більше, ніж армія могла прийняти, завдання виявилося непростим. Через три місяці наполегливих пошуків вдалося через знайомих потрапити у штурмовий батальйон «Айдар». У його складі з серпня 2014 по серпень 2015 Степан брав участь у бойових діях. Оскільки в «Айдарі» була афганська рота з бойовим досвідом, навчання було здебільшого практичним – із прагненням передати добровольцям якомога більше знань.

Менше ніж за місяць Степан здійснив свій перший бойовий виїзд, на практиці здобуваючи досвід. Фактично у роті всі були стрільцями, тому найбільша увага була звернена на те, щоб вміти стріляти з усіх видів зброї.

У 2014-2015 роках Степан встиг побувати в боях по всій лінії зіткнення в Луганській області. Найгарячішими точками, в яких він брав участь, були захист Луганського аеропорту й перерізання дороги з росії до Луганська, якою росіяни постачали озброєння своїм підрозділам.

«Це було в серпні 2014 року, коли Луганськ був майже в оточенні, і ми закривали останню дорогу. Ми робили марш-кидок на 15 кілометрів, крайніми точками якого були населені пункти Новосвітлівка і Хрящувате. Через тиждень нам повідомили про захід на територію України великої кількості регулярних військ рф. Вони рухались в нашому напрямку і в напрямку Іловайська, для деблокади Луганська і Донецька. В нас залишалось менше двох годин на відхід. Нам просто пощастило, що цю інформацію довели нам трохи раніше і ми також не потрапили в котел. Нам просто пощастило, що цю інформацію донесли трохи раніше. Я вважаю одним із найщасливіших моментів у своєму житті те, що вдалося нормально вирватися з операції. Це було за два тижні до мого 29-річчя.»

Після демобілізації у 2015 році він підтримував зв’язки з багатьма побратимами – один з них став настільки близьким, що Степан також охрестив його сина.
Щороку ветерани відзначали день заснування батальйону «Айдар». У перші роки навіть їздили через всю Україну до Старобільська на тилову базу. Знову побратими зібралися разом у 2022 році на початку повномасштабного вторгнення. За 2–3 дні зібралося близько сотні бійців афганської роти.

Спочатку Степан з побратимами більше місяця брав участь в обороні Києва в складі територіальної оборони Голосіївського району, потім їздили на навчання і бойове злагодження в Англію, а всередині літа 2022 року відправились на Донбас вже в складі 5-ї окремої штурмової бригади.

Про теперішні й майбутні покоління Степан говорить так: «Головне – розуміти, що військовослужбовці захищають Україну для того, щоб вона збереглася культурно, духовно, щоб ми зберегли нашу мову і менталітет. Хочеться передати меседж – цінувати те, що ми маємо зараз, і намагатися всіма силами це зберігати, примножувати й передавати майбутнім поколінням».


Підготувала Пирогова Аліна, студентка спеціальності «Журналістика»