«Що я потім скажу
своїм дітям, 
якщо сюди прийде
москаль?»

Історія Олега Гладкого — воїна та людини з великим серцем

Засніжена зима, яка накрила Україну цьогоріч, залишилась у пам’яті кожного з нас як незабутня і дуже біла. Проте для когось вона стала настільки чорною, що годі й уявити, а її незабутність — невимовно трагічна. Страшним днем для сім’ї Гладких стало 18 січня. Саме тоді до їхньої родини та нашого коледжу надійшла сумна звістка про загибель Олега Гладкого — вірного друга, люблячого батька й чоловіка, людини з великим серцем.

У полеглого Героя залишилася велика родина: дружина, дві доньки, син, мама, сестра й інші рідні, які щиро сподівалися і чекали Олега вдома.
Народився Олег Гладкий 26 лютого 1978 року в селі Добряни Львівської області. Саме там формувалися його характер та захоплення, які він проніс крізь усе життя. «Він із маленького віку багато допомагав по господарству, адже потрібно було доглядати за всім, що було. Змалку звик до праці, відповідальності і до того, що на нього можуть розраховувати», — донька Марта про дитинство батька.

Тримаючи велике господарство, Олег дуже полюбив тварин — він навіть тримав голубів та розводив нутрій. Хлопець любив пізнавати нове й розбиратися в різній техніці, що й стало поштовхом до того, що вже в юному віці він дуже вправно керував автомобілем.

Олег мав рішучий характер і завжди був готовий до змін та нових викликів життя. У ньому ніби поєднувалися дві стихії: з одного боку — юний, запальний та енергійний, з іншого — дуже чуйний та відповідальний за найдорожчих людей.

Проте найбільше Олега змінила сім’я. Свою дружину Анну, яка була молодшою за нього на сім років, він зустрів ще у юні роки, проте ніщо не віщувало того, наскільки важливими вони стануть один для одного у майбутньому. Спочатку Анна знала Олега як однокласника своєї сестри, але поступово історія вела їх до чогось більшого.

«Олег став чоловіком, батьком, а згодом і військовим, але всередині він залишився тим самим Олегом, яким я його знала колись: щирим, добрим, відкритим, сильним, готовим віддати останнє за тих, кого любив. Мені дуже хочеться, щоб люди пам’ятали його саме таким — не тільки як воїна і захисника, а просто як Олега, людину з великим серцем», — спогадами про Олега ділиться дружина.

У дозвіллі Олега переважав активний відпочинок. Він полюбляв риболовлю та збирання грибів, куди згодом ходив і зі своїми дітьми. Захоплення автомобілями принесло йому пристрасть до дрифтування, що непогано виходило в нього. «Кожного літа на машині ми їздили до Одеси на відпочинок. А ще часто їздили кудись просто разом. Могли поїхати у центр на Торпедо. Сходити по хот-доги. Також тато дуже любив шаурму», — своїми спогадами ділиться Марта.

«Якщо згадувати Олега ще із тих часів, де я навіть не уявляла, що він стане моїм чоловіком і батьком наших дітей, то я пам’ятаю його дуже живим: емоційним, запальним, але водночас надзвичайно рішучим хлопчиком. Якщо він щось вирішив — його було важко зупинити», — юного Олега згадує його дружина Анна.

Але попри свій запальний характер, найголовніше, що ніколи не втрачав Олег — це людяність і співпереживання до інших. Він ніколи не залишив би людину саму, якби вона потребувала допомоги, і не шукав причин, чому не варто втручатися, якщо комусь погано. Був дуже відповідальним за рідних, друзів, колег, а згодом — побратимів і загалом людей, які були поруч.

Потяг до пізнання нового та прагнення розбиратися в процесах відгукнулися при виборі професії, тому він і обрав друкарську справу, якої навчався у нашому коледжі. Згодом із цим фахом пов’язав своє життя і з 1999 року почав працювати друкарем офсетного друку у ПрАТ «Львівська фабрика паперово-білових виробів «Бібльос», де залишався таким же відповідальним та сумлінним у своїй роботі.

Разом із дружиною Анною вони виховували трьох дітей, яких Олег дуже любив та оберігав. Та реальність стала такою, що оберігати — це слово, яке треба було сприймати буквально. 2023 року Олег Гладкий вступає до лав Збройних Сил України.

«Що я потім скажу своїм дітям, якщо сюди прийде москаль?» — слова Олега, які без будь-яких додаткових запитань пояснюють його рішення служити.

Ще від початку повномасштабного вторгнення він хотів розпочати службу, та остаточне рішення прийняв тоді, коли на роботі сказали всім стати на облік у ТЦК. Відтоді два місяці Олег ходив туди, бо там однозначно не знали, куди його направити.

«Ці два місяці для нашої сім’ї були дуже важкими. Кожного разу він збирав речі і ми не знали чи він повернеться. Згодом все повторювалось. Кожен його похід для нас був стресовим, тому що розуміли — одного дня він може піти і більше ніколи не повернутися додому», — про початок служби тата згадує Марта.

«Мутик» — саме такий позивний Олегові дали у війську, і він дуже відповідав його характеру, бо той постійно щось мутив. Часто щось придумував та знаходив рішення у тій чи іншій ситуації, і найголовніше — ніколи не сидів склавши руки.

Олег захищав Батьківщину від російських загарбників у складі 67-ї окремої механізованої бригади. Забезпечував підвіз техніки та боєприпасів й евакуйовував поранених побратимів під постійною загрозою атаки FPV-дронів. Бойові завдання виконував на декількох напрямках, а саме: донецькому, курському, північно-слобожанському, але фатальним став дніпропетровський. Саме на Дніпропетровщині, поблизу села Великомихайлівка Синельниківського району, 18 січня мужній воїн та вірний син України Олег Гладкий загинув.

«За тиждень до загибелі тато казав, що дуже втомлений та, що дуже сумує за нами. Наступного ранку я пішла до храму. Там мені стало дуже важко. Сильно тиснуло у грудях. Я прийшла додому і подумала: зараз приберу і подзвоню татові, але я не встигла. До мене приїхав мій хресний і сказав, що тато загинув», — трагічним моментом ділиться Марта.

Зараз Олег захищає нас із неба і точно так само переймається за інших, як і колись. Проте нині є те, що об’єднувало і об’єднуватиме як Олега, так і всіх українців без винятку — віра у перемогу та світле майбутнє України. Ніхто з нас не хотів війни, і тим паче такої затяжної. Олег хотів просто жити і бачити, як ростуть його діти, та війна зробила так, що тепер він на варті нашого неба. Попри загибель, пам’ять про Олега вічно житиме у його вчинках та історіях. І вона не погасне ніколи, допоки стукає серце того, хто її переповідає.
Вічна слава і пам’ять Герою України!


Підготувала Марія Примак, студентка спеціальності «Журналістика».