Імʼя того, хто любить мир

Любомир Крамарівський народився 21 лютого 1981 року у Львові. Навчався у Середній загальноосвітній школі №62, згодом у Ставропігійському вищому професійному училищі м. Львова. У 1999 році вступив та здобув фахову освіту у Львівському поліграфічному фаховому коледжі спеціальності «Видавнича справа та редагування», зараз «Журналістика». Продовжив навчання в Українській академії друкарства, а потім – у Львівській філії Європейського університету.

Увесь професійний шлях Любомира був пов’язаний із поліграфією. Він працював у цій сфері з юності, займався приватним підприємництвом, поєднуючи фахову майстерність з підприємницькою відповідальністю. 
«Його сміливо можна назвати поліграфістом, бо це була не просто робота – це було його життя», – згадує брат. 

У 2021 році Любомир одружився. Разом із дружиною Орестою мешкав у селі Суховоля, на вулиці Гонти, 8. У 2022 році, вже після початку повномасштабного вторгнення, у подружжя народилася донечка Анна. 
«Найбільше пам’ятаю його очі, коли він тримав доню на руках… Я не бачив його щасливішим», –  каже брат Любомира Роман. 

Попри тривожні часи й очікування другої дитини, у квітні 2024 року він став на захист України у лавах 103-ї окремої бригади територіальної оборони регіонального управління «Захід» Сил ТрО ЗСУ. Службу проходив на Сумщині.
«Він дуже переживав, бо знав, що скоро народиться ще одна дитина. Коли дізнався, що буде дівчинка, усміхнувся й сказав: “В тебе два хлопці, а в мене – дівчата. Отже, все норм”». 

Загинув 9 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу села Кияниця, Сумської області. До народження другої доньки так і не встиг… Її звати Христина. 

Любомир був добрим, щирим, працьовитим і життєрадісним. З дитинства мав веселу вдачу й активний характер. 
«Я завжди ходив за ним і його друзями – я ж молодший на чотири роки, а він постійно втікав від мене. І хоч були й суперечки, і бійки – варто було мамі глянути на нас, як усе миналося». Щосуботи брати разом прибирали в домі –  така була спільна відповідальність, поки батьки працювали. 

Любомир мав особливий дар бути з дітьми. Хоча сам став батьком пізніше, багато часу проводив із племінниками. 
«Він приходив до моїх синів із подарунками, сідав із ними на підлогу, бавився. Вони його дуже любили. І завжди питали: “Коли знову прийде Любчик?”». 

Особливу любов мав до землі. Захоплювався садівництвом і городництвом, дбайливо засаджував кожен клаптик землі. 
«Помідори в нього були неймовірні – смачні, солодкі, пахучі. Він знав, як за всім тим доглядати, і завжди ділився своїми знаннями з іншими». 

Сім’я була для нього на першому місці. Після народження першої доньки Ані Любомир ще більше цінував спільні родинні зустрічі, хоч бачились уже не так часто. 
«Життя після його загибелі не зупинилось, але стало інакшим. Тепер він – у своїх дітях. І вони дуже на нього схожі…» 

Він віддав своє життя, щоб його родина, друзі, і вся Україна могли жити в мирі. 
Вічна пам’ять Герою. 
Слава Україні.

Підготувала Марія Мулик, студентка спеціальності «Журналістика»